Головна сторінка

Меню:
Історія української культури

Арабская культура

Арабська культура

Атбасарская культура

Африканська культура

Библия как памятник мировой культуры

Бобовые культуры

Вавилонская культура

Ведическая культура

Византийская культура

Вклад украинцев в мировую науку и культуру

Вплив культур народів світу на мій світогляд

Вправи з фізкультури

Гимнастика по физкультуре

Гто по физкультуре

Духовна культура

Духовна культура українського народу

Духовная культура

Египетская культура

Естетична культура юриста

Жаргоны и культура речи

Йога и физкультура

Кіберкультура

Комплекс вправ по фізкультурі

Культура

Культура і її роль у суспільстві

Культура ірану

Культура іспанії

Культура італії

Культура азії

Культура азербайджана

Культура албании

Культура ацтеків

Культура візантії

Культура гуннов

Культура дагестана

Культура еды

Культура еллінізму

Культура епохи просвітництва

Культура и цивилизация

Культура ингушетии

Культура иудаизма

Культура київської русі

Культура народів азії і африки

Культура нового часу

Культура споживання їжі

Культура стародавнього ірану

Культура стародавнього риму

Культура україни

Культура японии

Личность и культура

Массовая и элитарная культура

Межкультурная коммуникация

На тему елліністична культура

На тему ерудиція і культура вчителя

Небольшой по физкультуре

По физкультуре

По физкультуре бокс

По физкультуре всд

Символика цвета в различных культурах

Трипільська культура

Уфа культурная столица

Фізкультура біг на короткі дистанції

Філософські ідеї в культурі київської русі

Физическая культура

Физкультура в вузе

Физкультура в школе

Физкультура и спорт

Физкультура при всд

Философия в системе культуры

Человек и культура

Канцелярії у власному розумінні слова в запорозьких козаків не було.

Обов’язки цієї частини адміністрації виконував генеральний писар разом із своїм помічником. Усі справи йшли до нього, але від них не лишилося жодного писаного рядка. Не було ні щоденника, ні записок для пам’яті. Коли приходили накази з двору, їх голосно читали перед зборами й негайно давали відповідь, яку вважали слушною.

Суд над злочинцем

У судах, під час покарань та страт запорозькі козаки користувалися неписаними законами, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом.

Писаних законів від запорожців годі було чекати насамперед тому, що община козаків мала надто коротке минуле, аби виробити ті чи ті закони, надати їм системи і висловити на папері.
Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності — належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського землеволодіння — громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем, базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель. Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.

Крім того, писаних законів у запорозьких козаків не могло бути ще й тому, що все їхнє історичне минуле було заповнено безперервними війнами, що не дозволяло їм приділяти багато уваги влаштуванню внутрішнього ладу життя.
Він акцентував увагу на важливих тенденціях у світі: по-перше, економічна модернізація й соціальні зміни в усьому світі «розмивають» традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, державою, а лакуни заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів; по-друге, серед «незахідних» цивілізацій іде процес повернення до «власних корінь». Процес «девестернизації» зачіпає головним чином еліти, у масах же західний стиль життя має більшу популярність.

Нарешті, писаних законів козаки прагнули уникати, боячись, аби вони не змінили їх вольностей. Звичаї замість писаних законів як гарантія твердих порядків у Запорожжі визнавалися й російським урядом, починаючи з царя Олексія Михайловича і кінчаючи царицею Катериною II.

Суддями у Запорозьких козаків була військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул; крім того, довбиш, курінні отамани, паланочний полковник, а іноді і весь кіш.

Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки він мав верховну владу над цілим запорозьким військом.
У теорії Хантингтона культурним розходженням надається не тільки соціальний, але й політичний зміст. При цьому його ключова ідея така: розходження в культурі, базових цінностях і віруваннях є джерелом конфлікту в боротьбі за військову, економічну й політичну владу. «В ісламської, конфуціанської, японської, буддизму і православної культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, воля, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відділення церкви від держави».

Та справжнім, офіційним суддею на Запоріжжі був військовий суддя; щоправда, він лише розбирав справи, давав поради посвареним, проте не затверджував остаточно своїх постанов. Військо давало на це право лише кошовому отаманові. Військовий писар іноді оголошував вирок старшини на раді, іноді сповіщав засудженим судові рішення, особливо коли йшлося про осіб, які жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі станах.
Ще один приклад. Відносини естонців і росіян у період руху Естонії до незалежності були гранично напруженими, але ніде не переросли в насильницькі зіткнення. У Молдові відносини росіян і молдаван в 70-х - початку 80-х років були одними із самих сприятливих у СРСР. Однак у період проголошення незалежності, особливо після прийняття Закону про державну мову, вони стали не просто напруженими, але й переросли в збройний конфлікт у Наддністрянщину. Звичайно, до такого рішення протиріч привело не одноєдину обставину, але не останню роль зіграли особливості, пов'язані із традиціями цивільного суспільства, які в дорадянському минулому в естонців були розвинені в більшої, а в молдаван - у незрівнянно меншій мері.

Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліційного урядника: він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана та усього коша, переслідував збройно розбійників, злодіїв та грабіжників. Військовий довбиш був помічником осавула та приставом на екзекуціях; він читав постанови старшини та усього війська прилюдно на місці страти або на військовій раді. Курінні отамани, які часто виконували роль суддів серед козаків своїх куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позови між спірними сторонами і карати винного.
Серед учених досить довго йшли суперечки про те, як розуміти етнокультурну відмітність груп. Але вже в 70-х роках етнокультурна своєрідність стали розуміти не тільки як особливості у формах прояву якихось елементів культури, але і як специфіку «зчеплень» цих елементів. Наприклад, росіяни привітають один одного нахилом голови (по вертикалі), а болгари - погойдуванням голови зі сторони убік (по горизонталі), у росіян же цей жест позначає «ні». Або інший приклад: у той час коли в більшості країн Європи вже широко використовували змішувачі для гарячої й холодної води, англійці, яких завжди вважали процвітаючими в модернізації, найчастіше мали в будинках окремі крани для гарячої й холодної води й умивалися з раковини.

Покарання й страта у запорозьких козаків визначалася характером злочинів. З покарань практикувалися: прив’язування до гармат на майдані, саджання на дерев’яну кобилу, биття під шибеницею, ламання кінцівок— ніг та рук, грабування майна, заслання в Сибір.

Найпопулярнішим з-поміж цих покарань та страт було биття злочинця кийками до смерті біля ганебного стовпа.

До ганебного стовпа та кийків засуджувалися особи, які щось украли або приховали украдене, учинили побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані поблизу січової дзвіниці; біля нього завжди стояла в‘язанка сухих дубових кийків з головками, такими, як бійки на ціпах для молотьби хліба.
Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття. Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа — дерево, солома, очерет, глина, каміння.

Якщо котрийсь з козаків украв щось, хай навіть дрібничку, в іншого козака, у самій Січі або поза нею, і його спіймають на цьому, то його приводили січовий майдан, до ганебного стовпа, і за звичаєм тримали там протягом трьох днів, а іноді навіть більше, доти, поки він не заплатить гроші за вкрадену річ.
За словами “батька історії” Геродота, Хеопс винний у тому, що Єгипет переживав великі біди. Перш за все він замкнув усі храми і заборонив єгиптянам приносити жертви, потім примусив їх працювати на нього. Вони носили брили з каменоломень, розташованих в Аравійському хребті. Після переправи каміння через річку його приймали інші єгиптяни і тягли до хребта, який називався Лівійським. Так працювали безперервно протягом кожних трьох місяців року сто тисяч чоловік. Народ протягом десяти років будував шлях, яким носили брили. Спорудження піраміди тривало 20 років.

Під час стояння злочинця біля ганебного стовпа повз нього проходять товариші, при цьому хтось з-поміж них мовчки дивиться на прив’язаного; хтось, напившись, п’яний лає та б’є його; інші пропонують йому гроші; ще інші приносять горілку та калачі, поять та годують його, і хоч злочинцеві не до їжі та питва, він мусить це робити.
Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури - виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Ці образи володаря причорноморських степів у ІП-ІІ ст., до н.е. ставили на могилах у Степовій Скіфії. Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) - охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає "та, що зігріває"). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) - божества неба і землі, союз двох стихій - джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон). Арей - молодший з богів, але в житті Скіфії його культу належала провідна роль. Геродот пише, що на честь Арея проводилися щорічні жертвоприношення. По всій Скіфії споруджувалися велетенські чотирикутні жертовники з хмизу, на верхівці яких був укріплений старовинний залізний меч (символ Арея). Цьому мечу скіфи приносили в жертву овець та коней.

“Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити! ”— кричали перехожі. Та коли злочинець вип’є, то козаки, які взялися за нього, казали:” Тепер же, брате, дай ми тебе трохи відлупцюємо!”. Марно тоді злочинець благає пощади; на всі прохання помилувати козаки вперто відповідали:” За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам тебе треба лупцювати!”. Після цього вони завдавали кілька ударів прив’язаному до стовпа злочинцеві й шли собі. За ними з’являлися інші, потім йшли ще й ще.. У такому становищі злочинець залишався добу, часто поспіль усі п’ять діб— як ухвалять судді.
Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.

Але найчастіше було так, що вже через добу злочинця забивали на смерть, після чого його майно забирали на військо. Втім, траплялося, що дехто із злочинців не лише залишався живим після такої кари, а й навіть одержував від своїх п’яних товаришів гроші. Іноді биття кийками заміняли смертну кару: у такому випадкові у покараного відбирали худобу та рухоме майно, при цьому частину худоби віддавали на військо, частину паланочному старшині, решту худоби та все рухоме майно— дружині та дітям покараного, якщо він був жонатий.

Козак, який убив іншого козака, лягав на труну вбитого, і його ховали живого, відповідно до принципу, за яким усі козаки є брати, що повинні жити разом, не діючи шкоди один одному.

Якщо вбивця був сміливим козаком, якого любили всі його товариші, він міг уникнути смерті за спільної згоди або ж відбути інше покарання.

Боржника, який відмовлявся або був неспроможний платити, прив’язувати до гармати на майдані, даки він не розквитається або не знайде викуп за себе.

Дуже суворо карали тих, хто продавав що-небудь дорожче за визначену ціну.

Кошовий або отамани дозволяли козакам пограбувати винного.
Одним з перших відкриттів в області скіфознавства з'явилися, як відомо, розкопки Литого кургану у верхів'ях Інгульця, здійснені в 1763 р. за розпорядженням губернатора Новоросійської губернії А. П. Мельгунова, на прізвище якого цей пам'ятник став відомий у науці як Мельгуновський курган. Вивчення знайдених тут скарбів дозволило визначити, що курган містив поховання скіфського царя кінця VII або початку VI ст. до н.е.

Звичаї запорозьких козаків

Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців.

Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі.

Цей звичай зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.

Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку.

Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.

В запорожців курені стоять завжди відчинені.

Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.
Вавілон залишив цікаву юридичну пам’ятку “Закони царя Хамураппі”, в якій була зроблена спроба узагальнити досвід функціонування східної депотичної держави. Вавілонський політичний режим являв собою зразок теократії, єдності світської і релігійної влади, яка знаходилась у руках деспота. Викликають інтерес архітектурні ансамблі, рельєфи, скульптурні зображення Вавілону.

З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю.

Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть поряд чимало київ.

Етика та культура водіння . Ситуація на автошляхах України протягом останнього десятиріччя істотно змінилась і продовжує інтенсивно змінюватись.
В54 Культура та етика водіння: Підруч. для учнів проф.-техн. жання цих Правил. Щоб оволодіти культурою водіння , необхідно вивчати досвід інших .
Реферати українською » Безопасность жизнедеятельности » Психологія . громадської дисципліни, правосвідомості і підвищення правової культури населення. Шкода цієї й інших недоліків проявляється у психологічному вплив водіїв і .. Реферат на тему : Психофізіологічні основи працездатності людини.
Внимание! Реферат на тему: Методика вивчення для виконання. профессионально, с проверкой на. реферат тему культура водіння У нас Ви маєте .
Правила зобов'язують водіїв інших транспортних засобів поступитися ... дуже яскраво проявляється ставлення до пасажирів з боку водія, його культура .
У нас Ви маєте можливість замовити матеріал за темою « реферат на тему " культура водіння "», або знайти вже готові матеріали, які містять певну .
Автомобіль як джерело забруднення навколишнього середовища. Типова навчальна програма з предмета. «Професійна етика та культура водіння » .
Відповідно до пункту 22.8 Правил, що навчає водінню , коли транспортним засобом керує той, якого навчають, а в населених пунктах, крім того, водіям і .
Замовлення реферату . Тема 5. Основи психофізіології праці та поведінки водія. Індивідуальні . Культура водіння при прийомі лікарських препаратів.
besplatno.html реферат 5 баллов избавиться от прыщей на лице . реферат на тему культура водіння одежда для дома интернет .
Професійно-практична підготовка (водіння автомобіля) становить 60 хвилин, враховуючи час на зміну учнів, .. Професійна етика та культура водіння . 6. 3. Тема 2. Правила охорони праці у галузі транспортного господарства.

Категорія: Реферати . Розділ .. Тема 5. Порядок руху, зупинки та стоянки транспортних засобів .. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА КУЛЬТУРА ВОДІННЯ ”.

Тема : Новые рефераты . де ku - безпека пасажира; k12 - професіоналізм водіння . К2=0,56 k21 + 0 . де k31 - орієнтація водія в місті, k32 - культура поведінки водія, k33. - Культура спілкування диспетчера за викликом таксі. К4 =0 .
13 06 2016 - У Києві за січень-червень 2016 р. сталося понад 17,028 тис. дорожньо- транспортних пригод (ДТП). За 6 місяців 2016 р. число .
. персонажі обряду. 1926 р. Водіння кози — одна з найдавніших різдвяних містерій, що збереглася до наших днів і відбувається у щедрий вечір.
Рекомендації щодо проведення допідготовки водіїв автомобільної служби. Університет Кафедра Військової підготовки Реферат на тему : “ Виховна .
Для водіїв мопедів і велосипедів місцевими органами виконавчої влади може бути встановлена картка, в яку заноситься інформація про водія і яку водії .
Реферати » Реферати з культурології » Структура культури. керівника, культура чи майстерність будівельника, культура водіння автомобіля і т.д. Дана тема є найбільш загальною, що дозволить, можливо, схематично але .
30 08 2016 - Добавить ответ в эту тему · Открыть тему . для дома женская одежда top secret реферат на тему культура водіння налог на наследство .
Дніпропетровськийдержавний університет. внутрішніхсправ. КафедраВ« Тактико-спеціальної підготовкиВ». Реферат . на тему : "Водінняв складних .
Фізична культура у системі освіти та виховання учнівської молоді .. через відсутність велосипедних доріжок та низьку культуру водіїв автівок і так далі.
Заказ рефератов , курсовых дипломных работ. Тема работы: ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА КУЛЬТУРА ВОДІННЯ .
Симптомы аденомы простаты у мужчин курсовая работа на тему .

Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!».

Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого шляху.

Поглиблене вивчання скіфського миру продовжує залишатися однієї з насущних завдань вітчизняної археології. Ця актуальність визначається складністю й багатогранністю скіфського періоду і його важливістю для розуміння ряду проблем попереднього й наступного етапів історико-культурного розвитку племен і народів Європи. Початок скіфського періоду ознаменовано виходом на історичну арену багатьох древніх народів півдня Східної Європи. У цей час виникає й розвивається чорна металургія, спостерігається підйом у розвитку ремесла, землеробства, скотарства, розквіт мінових і торговельних відносин, що приводить до значних змін у соціальній структурі суспільства, росту майнової нерівності. У скіфському середовищі складаються ранньокласове суспільство й державність.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.

Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за Батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму.

Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням селянства в жито почали домішувати іншу муку. На Полтавщині і Слобожанщині домішували гречку, на Поліссі — картопляну, У Західній Україні — ячмінну, кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень, найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста “нечистій” жінці.

Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл.

Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану.

Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх звуть “табір”. Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа.

Таким чином, етнокультурні особливості можуть допомогти в поясненні дуже складних і актуальних для сучасного суспільства явищ.

У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший.

Козаки кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили казани після обіду. Цей кухар одержував два карбованці на рік від куреня і по п’ять копійок від кожного козака, який харчувався у курені.

Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася “саламаха”, вона нагадувала кашу, приготовану з борошном, водою та сіллю. Друга мала назву “тетеря” і являла собою суміш борошна, крупи та проса.

Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито, пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки, ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси.

Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які звалися ”ваганки”, але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м’ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом.

Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок.

Протилежну позицію займають Е.Дюркгейм і М. Вебер. Вони вважають, що саме культура грає вирішальну роль в житті суспільства, забазпечує його цілісність і розвиток, впливає на всі сфери суспільного життя і, перш за все, на економіку. В своїй роботі "Протестантська етика і дух капіталізма" німецький соціолог М.Вебер намагався довести, що визначена субкультура створила такі мотивації поведінки, які стиму-лювали представників цієї субкультури до посиленої поведінки своїх справ на ринкових капіталістичних началах і сприяли формуванню капіталістичних виробничих відносин.

Звичайно вони мали ліпше харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб.

Були й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи рибу, і такі, що лишалися у своїх зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних засобів проти пожежі, щоб зберегти свої домівки.

За перших династій (Раннє царство) Єгипет перетворюється на централізовану ранньорабовласницьку східну деспотію з величезним державним апаратом. У таких умовах фараон був відокремлений від народу численими чиновниками. До нашого часу дійшло багато давньоєгипетських документів, які переконували молодих людей ставати переписувачами або державними службовцями, оскільки ця робота почесна, чиста і неважка.

Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і вливаються у Дніпро, від гирла Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману.

Запорозькі козаки, знаючи, як охоронялися кордони татар і поляків, користувалися з цього й часто нападали на їхні країни.

Негритянський діалект. Деякі з найбілш цікавих досліджень субкуль-тур присвячені мові. Наприклад., Вільям Лабов (1970) намагався довести, що вживання нестандартної англійської мови дітьми із негритянського гетто не свідчить про їх "мовну неповноцінність". Лабов вважає, що негритянські діти вживають в деякій мірі іншу систему граматичних правил. Тим не менш вживання нестандартної англійської мови визиває проблему - несхвальну реакцію більшості на так зване порушення загаль-ноприйнятих правил. Вчителі часто вважають використання негритян-ського діалекта порушенням правил англійської мови і тому негритянські діти незаслуженно підвергаються критиці і наказанню.

Загони козаків захоплювали їхніх коней та худобу, а їх самих убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу. Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п‘ючи та гуляючи з іншими козаками.

Козаки, що жили у зимових оселях, так само проїдали та пропивали усе що мали— чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури впольованих лисиць чи вовків.

Усю свою свободу козаки використовували для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними.

Тип запорожця

Зовнішніми та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші типи свого народу та свого часу.

Етноцентризму протистоїть культурний релятивізм, що наголошує на абсолютному самобутті будь-якої культури. У відповід-ності до цієї установки будь-яка культура може бути зрозумілою лише в її власному контексті і лише тоді, коли вона розглядається в її цілісності. Звичайно це правильно що жодна цінність, жоден звичай не може бути зрозумілий якщо його розглядати відірваним від цілого. Але ж не треба забувати про світову культуру. Всі культури так або інакше пов'язані між собою.

Як пишуть сучасники, вони були здебільшого середнього зросту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім’ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м’якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало веселим, жваві проникливі очі поймалися блиском вогню, вся постать його надихала мужністю, хвацькістю, заразливою веселістю і неповторним гумором.
Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи. Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки.

“Запорожці,— каже 116 літній дід Розсолода, сам нащадок запорожців,— не знали ні цоб, ні цабе, тому були дужими, не знали хвороб і помирали більше на війні, аніж удома. Тепер люди слабі, пусті й недовговічні: як 90 років прожив, то й стежки під собою не бачить, а колись у сто год чоловік тільки в силу вбирався. Тому-то запорожці жили й довго, і весело. А хлопці які були! Він сів на коня— не струснувсь, не здригнувсь! Торкнув ногами— і пішов, і пішов! Тільки курява стовпом…”. У внутрішніх якостях запорозького козака помітно було суміш чеснот та вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя.
Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві "звіриний стиль". Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо. Скіфи не будували храмів та культових споруд. Найяскравішим проявом вірувань у них були похорони померлих, особливо знатних. Коли помирав вождь племені, його тіло вбирали в розкішні шати і возили по всій країні. Потім вождя чи царя урочисто ховали. Вірячи в загробне життя, скіфи клали до могили померлого їжу в дорогоцінних посудинах, побутові речі, його забитих коней у повному спорядженні, дружин, рабів. Над ямою з труною й принесеними жертвами насипали високу (до 20 м) могилу, яку періодично підсипали наступні покоління по кілька разів. У багатьох похованнях (Солоха, Куль-Оба, Гайманова, Чортомлицька, Товста могили) археологи знайшли велику кількість речей високої мистецької досконалості.

Жорстокі, дикі й нещадні до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один до одного, мирними сусідами своїм побратимам по ремеслу, українським та донським козакам.
Висока орієнтація на відродження національних цінностей культури погодиться з більшою «зв'язаністю» титульних національностей зі своїм минулим, у той час як у самооцінках росіян та українців, як установлено Г.У. Солдатової, частіше зустрічається «спрямованість у майбутнє».

Хижі, кровожерні, нестримні на руку, зневажливі до будь-яких прав чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мізерного бусурмана, запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось батога чи пута вважали страшним карним злочином, за який винного карали на смерть.

Ясною рисою вдачі запорозьких козаків була їхня добросердність, безкорисливість, щедрість, вірність у дружбі, яка вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші. Крім того, ясними рисами вдачі запорозьких козаків були висока любов до власної свободи: вони віддавали перевагу лютій смерті перед ганебним рабством; глибока повага до старих і заслужених воїнів та й взагалі до всіх “військових ступенів”, простота, поміркованість і винахідливість у скруті, у домашньому побуті або в різних безвихідних випадках та при фізичній недузі.

Раннє скіфське мистецтво представлене творами торевтики - прикрасами озброєння, одягу, кінської збруї, начиння. Ці прикраси виконані в звіриному стилі, в якому знайшов свій вираз світогляд скіфських племен.. Ці зображення повні життєвої переконливості. Художня форма лаконічна: відкинуто все випадкове, підкреслено найбільш характерне. В Ермітажі зберігається олень зі станиці Костромської (Краснодарський край), зроблений з масивного золота, який служив окрасою щита, майстерно передано рух, майже польоту: його ноги не торкаються землі, мускулиста довга шия і породиста голова спрямовані вперед, великі гіллясті роги відкинуті назад, що посилює враження руху (фото1). Внутрішній ритм чіткий, простий та динамічний. Форма у цілому дуже компактна і лаконічна, в ній немає жодної випадкової лінії. Такими ж дуже простими образотворчими прийомами досягнута гранична виразність у золотій пантері з Келермеського кургану 6 ст. до н. е. (фото.2) Це зображення розлюченого звіра, який готується до стрибка. Подовжена шия посилює враження гнучкості і сили. Хвіст і лапи пантери покриті зображеннями звіра, який згорнувсь, немов в клубок. Око інкрустоване, у вусі знаходяться перегородки зі слідами емалі. Ця техніка інкрустації, а також самий мотив пантери запозичені скіфами зі Сходу. Пантера з Келермеса - один з найбільш характерних пам'яток скіфського мистецтва. Умовність зображення в ранньоскіфському мистецтво не знищує силу і експресію образу. Твори скіфської торевтики з Келермеса і Литої могили (Мельгуновскій скарб) займають значне місце серед пам'яток скіфського мистецтва 6 ст. до н.е. На золотій обкладці скіфського короткого меча (так званого «акінаку»)(фото 3), на широкій пластині вгорі вміщено типово скіфське зображення оленя. Уздовж країв проходить виконана в рельєфі низка простуючих одне за одним фантастичних тварин, то з тілом лева, то бика, з головою барана або лева, або з людською головою, з крилами у вигляді великих риб; кожне з чудовиськ тримає лук з натягнутою тятивою. Образи цих фантастичних тварин, а також мотив грифона привнесені в скіфське мистецтво з кола давньосхідних релігійно-міфологічних уявлень, пов'язаних з релігійно-міфологічними уявленнями Дворіччя.

Приміром, від пропасниці вони пили горілки з золю або рушничним порохом, кладучи на чарку пінистого трунку пів заряду пороху; для гоєння ран прикладали до уражених місць розтерту із слиною на руці землю, а коли їм бракувало металевого посуду для готування страв, умудрялися варити їх у дерев’яних ковшах, підкидаючи в них безперервно, один за одним, розжарені на вогні камінці, поки не закипала вода, налита у посудину.
Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний крупник.

До зайшлих та проїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні й благочинні і ставили особисту чесність поряд з гостинністю та благо чинністю, як у себе на Запоріжжі, так і на війні стосовно ворогів православної віри.
В ідеологічній сфері були виділені орієнтації людей на макрорівні - щодо суспільних відносин у країні в цілому: про формування цивільного, плюралістичного суспільства або, навпаки, повернення до колишніх порядків; на мезорівні - щодо групових цінностей, наприклад, суверенітету республік, етнокультурного домінування або культурного плюралізму, а також таких цінностей, які служать символом етносу - рідна мова, оцінка історичного минулого, орієнтації на минуле-майбутнє, схід-захід.

“Хоч на Січі, — згадує один католицький патер,— було різного люду, проте там були така чесність та безпека, що усі, хто приїздив з товарами або по товар, у якихось інших справах, знали, що з їхніх голів і косина не впаде. Можна було на вулиці залишити свої гроші й не боятися, що їх буде вкрадено. Будь-який злочин проти чесноти гостя або січового жителя одразу ж карався смертю”.

На війні козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога вигоди, раптово на нього напасти і зненацька заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу і голод, спеку й холод. Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: «Коли навколишнє панство на мене повстає, я на обидва вуха сплю, а з козаками я мушу одним вухом слухати”. Самі козаки про свою хоробрість казали:» Ми завжди завзято, хоробро й мужньо країни поганих руйнували та спустошували ”, а на погрози з боку хвалькуватого султана заполонити військом турецьким Січ сміливо й виклично відповідали: ”Війська твого не боїмося, — будемо битися з тобою землею та водою”.

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Війна для козака була так само необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак— не козак, лицар— не лицар. Козак не лише не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя, як про те, аби вмерти так, як умирають справжні лицарі, у бою, тобто щоб про нього сказали: ”Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи”.
Величезну роль відігравала держава, яка відігравала собою своєрідну надбудову над безліччю селянських общин. Ця роль зводилась до здійснення іригації, престижного будівництва (піраміди, палаци і т. п.), контролю над всіма сторонами життя підданих, проведення зовнішньої воєнної експансії. Цей регіон зробив значний внесок у культуру всього людства. Сказане, насамперед, стосується Стародавнього Єгипту.

Темними гранями вдачі запорозьких козаків було те, що багато хто з-поміж них любив напустити туману перед чужим, похвалитися своїми військовими подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю; крім того, вони відзначалися легковажністю й непостійністю, хоч і називали себе у листах та посланнях до царів та королів “вірним військом” його королівської або царської величності.

Кожне конкретне співсуспільство (цивілізація, держава, народність і т.д.) створює свою власру гігантську суперкультуру, яка супроводжує індивіда протягом усього життя та передається з покоління в покоління. В результаті в історичному процесі виникає багато культур. Перед соціологами постає проблема чи існують культурні універсалії. Американський соціолог та етнограф Дж.Мердок виділив більше 60 культурних унівресалій, характерних для всіх суспільств: мова, релігія, символи, сексуальні ліміти, спорт, натільні прикраси і т.д. Ці універсалії існують тому, що вони задовольняють важливі біологічні, психологічні та соціальні потреби.

Надто ж відзначалися запорожці своєю безпечністю; недаремно про них склав якийсь поет вірша:

Се козак запорожець, не об чім не туже,

Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,

Він те тільки й знає:

Коли не п’є, так воші б’є, а все не гуляє.

Великим недоліком запорозьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв. “У пияцтві й бражництві, — каже очевидець, — вони прагнули випередити один одного, і навряд чи знайдуться в усій християнській Європі такі безтурботні голови, як козацькі”. Самі про себе запорожці казали:” У нас у Січі норов: хто отче наш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає”. Втім, під час військових походів запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п’яного кошовий отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав за борт чайки. Нарешті, гуляючи та бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п’яницю, який пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці залишався лицарем. Кидаючись у широку й нестримну гульню, козак тим самим виявляв своєрідну молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на життя людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно не розуміє справжнього сенсу буття— існувати задля веселощів життя.

Єгиптяни створили числений пантеон богів. Найвідомішими були Осіріс (бог, який помирав і воскрешався, символізуючи цикли Нілу), Ізіда, Гор, Амон, Атон та інші. Існував культ тварин: лева, дикого бика, крокодила, кішки. Особливою пошаною користувався священий жук-скарабей. За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджаються боги. У кінці життя людину чекає перехід у загробне царство, але попередньо вона має постати перед Страшним судом, де боги тримають у руках свій сувій з записом добрих і злих справ людини, котрій надається право на самозахист. Одна з таких передсмертних виправдальних промов зберіглась. У ній єгиптянин заявляє, що він не ображав удов і сиріт, не крав, не лжесвідчив, не зводив наклепів, не підпилював гирі на базарі, не робив перешкод на шляху потоку, не опускав перо в чорнильницю з метою зробити зло ближньому. Він чистий, чистий, чистий.

Та й про що козакові клопотатися, коли:

Не сьогодні, так завтра поляже його голова,

Як од вітру у степу трава!..

Висновок

Саме слово “Січ” означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами.

Суттєвий фактор розвитку стародавньої єгипетської цивілізації - природні умови: величезний контраст між позбавленою життя пустелею і квітучим оазисом, яким країна зобов’язана Нілу. Не можна не зазначити дуже високої родючості грунтів у долині Нілу, де звичайно збирали по два врожаї на рік завдяки унікальному клімату та грунту. Проте такий достаток локалізувався лише в долині Нілу, яка дорівнює 3.5% території Єгипту, решта - 96.5% - неродюча і безлюдна пустеля. На невеликому клаптику родючої землі сьогодні живе 99.5% населення. Приблизно таке ж співвідношення було і в часи фараонів. Природні умови (пустелі і Середземне море) певною мірою сприяли ізоляції країни. Ця природна ізольованість зумовили появу феномена етноцентризму: у давньоєгипетській мові слово “люди” означає тільки “єгиптяни”.

Поряд з цим терміном вживалося й слово “Кіш”, під яким розуміли центральний орган управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на 1 рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В XVI-XVII столітті кошовий отаман називався гетьманом. Під час походів він мав необмежену владу. Отаман та інші старші чини володіли великою дисципліною, але основні питання вирішувалися на народних зборах - крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили по жеребкуванню земельні угіддя. Коли військо виступало у похід суходолом, то воно поділялося на полки, а кожен з них складався з трьох-чотирьох куренів. Курінь - це постійна казарма, де жили козаки і адміністративна одиниця у самій Січі. На ворогів козаки кидалися відразу. В бою були дуже рухливі і завжди обходили ворожий табір з боків. Вони билися завзято, забуваючи про своє життя. В полон вони не здавалися. Це пояснювалося тим, що для більшості козаків не було для кого берегти себе. Щоб стримувати чужу кінноту вони обгороджувались возами із-за яких відстрілювались з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Для того щоб вороги не порозбивали возів, козаки прив’язували їх один до одного ланцюгами. У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті втративши чимало людей відступали, козаки сідали на коней, наздоганяли їх та нищили.
Для оранки важких грунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди працювали по черзі один за одного.

У XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості - всі гинули в боях або походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці і жили там до смерті.

У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог.

Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством.

Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, тому що свого письма скіфи не мали. Скіфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоціальним процесам у євразійських степах. У VII-VI ст. до н.е. заповзятливі й енергійні греки заснували безліч колоній по берегах Чорного й Азовського морів: Олъвію, Херсонес, Кафов, Пантікапеєв, Фанагорію, Танаіс. Давньогрецький історик Геродот (484 - приб. 430р. до н.е. ) склав опис південної частини Східно-Європейської рівнини. Її корінне населення, що складалося з різних етнічних груп, він назвав скіфами. Скіфи жили кочовим устроєм, займали територію від Дону (Танаїсу) до Дунаю (Істри), від морів Чорного й Азовського (Евксінського понту і Меотійського озера) на півдні до земель теперішньої Білорусі. Вони поділялися на дві групи. Одна осіла у лісостеповій зоні, поєдналась з племенами, які тут жили. Друга — кочово-степова, займалася скотарством і мисливством. Скіфи залишили розвинену культуру, особливо витончене мистецтво виробів з металу, кістки, дерева (зброя, кінська збруя, ужиткові речі), вироби ювелірів, що частково збереглися в скіфських курганах.

Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.

Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу.

Після повстань (описаних у відомій пам’ятці стародавньої єгипетської літератури “Речення Іпусера”) і вторгнення кочевників-гіксосів, які встановили на століття свої династії, до влади прийшов фараон Яхмос. Його правлінням починається епоха Новогоцарства (близько 1580-1088 рр. до н.е.). Це був період найбільшоїполітичної і воєнної могутності Стародавнього Єгипту. Водночас посилюється каста жерців, особливо в храмових комплексах Карнак і Луксер, присвячених головному богу Фів - Амону.

За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: прив’язання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.

Особливо на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів - одного для дорослих, другого для дітей.

Втім, ці характеристики й на Заході, і в нас завжди розглядалися як індикатори розвитку. Але в нашій вітчизняній науці традиції ніколи не приписувалося такої твердості, як у концепції Хантингтона. Не випадково вона зазнала критики й на Заході, де ця критика ішла по лінії визнання того, що традиції не тільки успадковуються, але й змінюються. Традиції й сучасність не виключають один одного. У будь-якому суспільстві є й ті, і інші елементи. Крім того, сучасними суспільствами можуть бути й незахідні країни. Нарешті, особливо останнім часом, усе більше усвідомлюється, що не все пов'язане з модернізацією є благо (екологічні нещастя, зайва індивідуалізація й т.д.). Також відзначалося, що модернізація не обов'язково має системний характер. (У Китаї зміни відбуваються в економіці, але не в політику.)

Головним вчителем був уставник, який крім прямих обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.

Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби.

Про те, що на передній план у рамках теорії модернізації висунулися проблема сучасності й традиційності, С. Хантингтон писав ще раніше. На його думку, сучасні суспільства характеризуються високою орієнтацією на соціальну мобільність, на досягнення; розвитий системою професій; стратифікацією, заснованої на досягнутих статусах; традиційні - стабільною структурою, ієрархією, заснованої не на досягненнях, а на становій або кастовій приналежності, приписуваннях, у результаті чого в партнерських відносинах на перший план виступають члени родини, роду, громади.

Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостійність.

Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому.

Матеріали по регіонах, де взаємодіють різні культури (і православної, і мусульманської, і буддійської орієнтацій), свідчили про досить високу погодженість етнічних груп у прихильності до таких цінностей, як родина, освіта, статок, які дійсно є для народів Російської Федерації та України загальними і які можна вважати відносно неідеологізованими загальнолюдськими цінностями.

Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва.

Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя.

За часів відродження української культури необхідним є і знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце мимнулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України.

Список використаних джерел

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - 1991.

2. Апанович О. Агрокультура українського козацтва.// Українська культура. - 1998. - №9-10.

3. Апанович О. Культура козацтва. // Українська культура. - 1991. - № 1.

4. Аркас М.М. Історія України-Русі. - К.: “Вища школа”, 1993.

5. Батіг С. Історія Україн -, Тернопіль, 2000.

6. Володимир Голубоцький. Запорозьке козацтво. - К., 1994.

7. Готюк О, Історія України. - Тернопіль, 2000.

8. Грачотті С. Українська культура 17 ст. // Всесвіт. - 1995. - № 3-4.

9. Гуржій О. Українська козацька держава. - К., 2001.

10. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - Запоріжжя, 1997.

11. Ісаєвич Я. Д. Українська культура 18 століття.

В межах реферату неможливо розглянути всі аспекти розвитку української культури протягом навіть останнього тисячоліття, але деякі елементи культури можуть бути не тільки цікавими, а й корисними.

//Питання історії, 1980. №8.

12. Історія українського війська. Ред. Парцея М.П. - Львів: “Світ”, 1992.

13. Коляструк О. А. Козацький чинник у формуванні української національної культури 17 ст. // Історія національно-державного будівництва в Україні. - Вінниця, 1995.

14. Крип’якевич І. П. Історія України. - Львів, 1990.

15. Лановик Б.Д. Історія України. - 1985.

16. Маланюк Є. В. Нариси з історії нашої культури.

Слабким місцем у працях М. І. Ростовцева була недостатня поінформованість про властиво скіфську матеріальну культуру, внаслідок чого допущені серйозні погрішності в питаннях датування. Частина найстарших курганів (VI в. до н.е.) у Середньому Подніпров’ї, де не виявилося предметів грецького імпорту, була їм помилково віднесена до сарматського часу, до століть, що передують початку нашої ери. А. А. Спіцин спробував виділити локальні підрозділи культури «скіфів-орачів», а також намітив хронологічну періодизацію поховань на основі скіфського речового матеріалу.

- К., 1992.

17. Матейко Р. М. Історія України. - 1985.

18. Матисякевич З.М. Історія України. - 1985.

19. Орест Субтельний. Україна: історія. - К.: “Либідь”, 1993.

20. Паньків Є, Історія України. - Тернопіль, 2000.

21. Паньків М. Історія України. - Тернопіль, 2000.

22. Семчишин О. П. Тисяча років української культури.

Розвиток і успіхи скіфознавства в значній мірі визначалися досягненнями археологічних досліджень пам'ятників скіфської культури в степовій і лісостеповій частинах сучасної території України.

- К., 1992.

23. Стебельний О. Історія України. - 1983.

24. Українська культура другої половини 17-18 ст.//Теорія та історія світової і Вітчизняної культури. - Львів, 1992.

25. Флоря Б. М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.: 1. - К; 1992.

26. Щербак В. Козацтво і православ‘я. // Київська старовина. - 1993. - № 5.

27. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. - К., 1994.


Реферат культура

Міністерство освіти і науки УкраїниВінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського Домашня робота на тему:«Звичаї, культура та побут запорізьких козаків» Вінниця. 2007

Канцелярія запорозьких козаків

© 2019